“Старий Філарет колись у пустині
Свій вік доживав у лісі в хатині.
Юнак Філідон, отак хлопець звався,
До діда у ліс був якось пробрався.
Багато він чув про діда старого,
Щ о той і святий, ще й мудрий до того.
Прийшов він, схилив перед старим спину.
“Здоров був, — сказав старий, — і ти, сину!”
Ти не прогнівись, отець милосердий,
Скажи: шлях в житті який святий, твердий?
Без матері я та й батько преставивсь,
По них я давно вже служби відправив,
Тож будь ти мені як батько-родитель,
Мені стань в житті як мудрий учитель”.
“Я, сину, і сам не дуже-то мудрий,
І знаю лише: життя шлях претрудний!”
“Агей, голово, та будь же ласкава,
Знай, пам’ять моя зовсім не дірява!”
“То труд, — каже дід, — прожити несхибно,
Аж доки живеш, боротись потрібно.
Попробуй-но лиш не з горя свойого
Пізнать добро-зло, але із чужого.
Наприклад, дивись: он злодія мучать,
Що красти — це зло, нехай тебе учить.
Братайся не з тим, котрий зло ховає,
Знай: добрий лише добро в серці має.
Ти завжди роби не як вітрогони,
А як тебе вчать мудротні закони.
Завваж: хто візьме такий дух свобідний,
У світі прожить він зможе як бідний!”
Уздрів Філідон, що це не на руку
Говорить старий, відчув нараз скуку.
“Я вдячний тобі, мій отче, за раду!”
“Із Богом іди!” Поплентав нерадо.
“Так, мудрість свята, проте що із того?” —
Він дума отак і йде у дорогу.
Тут друга знайшов, разом в світ учений
У мандри пішли по розум спасенний.
Взяли юнака насиллям до прусса,
Поліз на війну він проти француза.
А як десять літ по тім пролетіло,
Улікса назад додому прибило.
Відразу ж пішов у ліс до старого,
Згадавши нараз учення святого.
“Добридень тобі!” — “Ти що за персона?”
“Мій отче, згадай мене, Філідона!”
“Гей, що це стряслось з тобою, мій сину?”
“Зігнула мені негода так спину”.
“На оці отам — то що за затула?”
“Влучила мене шаленая куля”.
“На лобі ж звідкіль страшні тії ями?”
“Рушниця дала”. — “А тії два шрами
Ген там, на щоці?” — “У бійці взяв рани”.
“В бою?” — “Ні, в шинку, був дуже я п’яний”.
“А онде звідкіль шматок видно носа,
Мов хто приліпив?” — “Також від францоза”.
“Мушки на лиці?” — “Се, отче, короста”.
“Гадаю, також французька, непроста?
Ти, сину, тепер і ходиш відмінно!”
“З коня я упав, поранив коліно.
А ще лікарі до того лічили,
Гадав: потягне хвороба всі жили!”
“Чого плачеш ти? Вже плач не поможе
Нітрохи тепер!” — “Ой, Боже мій, Боже!
Щось, отче, порадь, усе-бо ти знаєш!”
“Несила мені, ти бажане маєш,
Не слухав раніш моєї поради,
Тож смерть хіба в тім здолає зарадить”.”
?
Про песимістів.
“Все лице морщиш, журний завсігди ти,
Чи можна ще тут про життя говорити?
Той живе справді, хто веселий з виду,
Хто має світло, а темряви й сліду,
А хто сумує без просвітку тужить,
Того постійно повільна смерть душить.”
?
