(Лелека)

“Е р о д і й. Народженого до добра неважко навчити добру — навчити, чи принатурити, чи призвичаїти. Навчений, принатурений, призвичаєний — це одне і те ж. Від природи, яко від матері, легесенько сама від себе розвивається наука. Вона всерідна, справжня і єдина навчителька. Сокола досить швидко навчиш літати, але не черепаху. Орла за хвилину призвичаїш дивитися на сонце й мати від того задоволення, але не сову. Оленя легко скеруєш на Кавказькі гори, легко привчиш пити з найчистіших джерел, але не верблюда і не вепра.”
Природа сама вкеровує сутності.
“Коли все будує премудра й блаженна природа, чи не єдина вона і вигоює, і навчає? Усяка справа має успіх, коли природа сприяє. Не заважай лише природі і, коли хочеш, знищуй перепони, ніби очищаючи їй шлях: воістину, все вона чисто й справно зробить. Клубок сам від себе покотиться з гори: забери лише камінь, що лежить на перепоні. Не вчи його котитися, а лише допомагай. Не вчи яблуню родити яблука: вже сама природа її навчила. Загороди її лише від свиней, зріж будяки, прочисть від гусені, стеж, аби на коріння не потрапляла сеча, і таке інше.”
“Учитель чи лікар не є вчитель та лікар, вони лише служники природи, єдиної справдешньої лікувальниці й навчительки. Буде так: хто захоче чогось навчитися, повинен до того зродитися. Не від людини, а від природи суть усього. А хто зважиться без природи навчати чи навчатися, хай затямить приказку: “Вовка в плуг, а він у луг”. Доки кільце висить у свинячій ніздрі, доти вона не риє. Вийми — споганить землю.”
?
Вдячність — основа чистого серця.
“П і ш е к. То чи ж тільки того навчає тебе твій батько?
Е р о д і й. Тільки того. Він дав мені крила, а я сам навчився літати. Він дав мені добре серце, а я самохітно здобував навички і радість, тобто забавляюся вдячністю. Він тільки часто відсікає мені колюки, розумій, мої вчинки, супротивні вдячності, й орошує бесідою, що оживляє мене до вдячності. Всі ж його бесіди, як магнітна стрілка в північний бік, потрапляють правильно і влучно у цей кін: невдячна воля — ключ пекельних мук, вдячна ж воля — рай усіх солодощів. “Сину, — часто взиває він до мене, — сину мій! Гей, учися самої вдячності. Вчися, сидячи вдома, літаючи в дорозі, засинаючи і прокидаючись. Ти народжений на добро, і ця наука є дочкою природи твоєї. Хай буде вона тобі найсолодшим і вечірнім, і раннім, і обіднім шматком! Знай, що всі інші науки правдиві рабині цієї цариці. Не буди обуялості! Не хапайся за хвоста, полишивши голову. Приймай і повертай усе на добро. Хай буде душа твоя шлунком пташок, які перетворюють через варіння свого міцного внутрішнього жару в поживні для себе соки пісок, черепашню та камінці. Невдячна і незадоволена душа — те саме, що хворий шлунок, який не приймає ніякого харчу. Вдячність же — твердість і здоров’я серця, що приймає все на добро й уміцнює. Плоди блаженного життя — радість, веселість і задоволення, корінь же їхній і з добрим листям дерево — тиша сердечна, а зерном кореня є вдячність. Вона-бо дух чистий, тихий, добродушний, запашний, весна й добра погода світлого смислу. Не б’є там блискавка і грім. Навпаки, всі терни й будяки народжуються від неситої п’явки — заздрості, заздрість же — від незадоволення, незадоволення — від невдячної волі, що наповнила сердечні надра невсипущими червами, які безперестанно, денно і нощно, гризуть душу. Ех! Діти мої, діти! Ось вам надія і гавань! “Євхаристія!”
П і ш е к. А що значить це останнє слово?
Е в р о д і й. Елліни іменують цим словом вдячність.”
?
Засторога від жадібності.
“О юнаки! Коли думаю про вас, тих, що в світ кинулися, не може мені не впасти в голову притча про вовка, який пожерши матір незлобивих овечок і натягши її шкуру на себе, наблизився до отари. Син же, побачивши фальшиву матір свою, щосили кинувся до неї, а за ним інші незчисленні. Також спадає мені на гадку наша братія — птахи тетерваки, що ганяються за багатою їжею і яких ловлять. Але чайки, сосідки і дятли обережніші за них, наскільки олені й сайгаки і дятли обережніші овець та волів. Послухайте, діти, пісеньку батька вашого:
Вмій малим ти вдовольняться. За великим не женися,
Сіті кинуто на лови, їх ти вельми бережися.
Я кажу вам, що не треба у розкошах жити,
На таких, кажу, повсюди розпинають сіті.
Триста впало у неволю з пристрасті в часі,
Шістсот плачуть у хворобах — дуже були ласі.
Хто подячний бува Богу, з малим може жити,
Невдоволеного світом цілим не наситиш.
Лиш подячна душа ще омине ті сіті,
Замість неї потраплять в сіті ці неситі.”
?
“Чи неправду я сказав, пані моя, що наш батько повчання завжди позначає подякою? Всяке добро, каже, так заховано у вдячність, як вогонь і світло ховаються в кремінці. Вірую і сповідую. Це з невдячності — сумота, туга і спрага, зі спраги — заздрість, із заздрості — улесливість, злодійство, крадіж, кровопролиття і вся безодня беззаконня. У прірві ж цій царює вічна печаль, замішання, відчай і вудка з невсипущим червом, що зав’яз у серці. Цим образом і живе ціла громада.
П і ш е к. Але, друже мій, доки громада впаде у рів відчаю, ви з вашою богинею вдячністю ще раніше загинете від голоду, не навчившись віднаходити місця для прохарчування.
Е р о д і й. Чи так? Чи в тому живе блаженство? Чи має їжу? Бачу ото нині, що за вашою шлунковою й черевною філософією блаженніша стає та свиня, що засаджена в тюрму, аніж вільна.
П і ш е к. Отож-бо! Чортзна-що співає! Хіба ж голод не є мука?
Е р о д і й. Цю муку зціляє мука.
П і ш е к. А де ж її взяти?
Е р о д і й. Коли свиня має харч, то хіба не дістати його нам? Та й де то ви бачили, щоб свиня чи наш брат, тетервак, з голоду помирали? Хіба не з жировитості помирають і страждають? Чи може бути безумніший розум та мерзотніша невдячність Богові, який думає про нас, коли боятися голоду? Адже потрібного ніхто не позбавлений. Нащо наклепи точите на володаря Всесвіту, чи губив би він своїх голодом? Насущний хліб подається від небесного Отця всьому живому. Будь тільки задоволений малим. Не бажай непотрібного і зайвого. Не за потрібним, а за зайвим за море пливуть. Від непотрібного й зайвого — всіляка труднота, всіляка погибель. Адже все, що потрібне, дешеве, а що зайве — дороге. Чому дорога важка? Тому, що непотрібна, й навпаки. Ми є гайстри. Їмо зілля, куштуємо зерно, поїдаємо зміїв, часом їмо жаб, і харчу ніколи не позбавляємося, боїмося тільки жировитості. О Боже! Яка чародійка засліпила очі наші бачити, що природні потреби задовольняються потрохи і мало-на-мало, і що незагнуздана похіть є те саме, що смоктява п’явка, яка народжує за один день тисячу дочок, які ніколи не кажуть: “Досить!” ”
?
Веселість духу — є основа, ХАРА.
“П і ш е к. То подай мені до рук оте твоє єдине!
Е р о д і й. Премудра й цнотлива пані! наше добро у вогні не горить, у воді не топиться, тля його не тлить, злодій не краде. Як вам показати його? Я маю однакове серце із батьком й у тому, що щастя й нещастя годі побачити. Обоє вони є дух, простіше кажучи, — думка. Думки у серці, а серце з нами, наче зі своїми крильми. Але серце невидиме. Добра година в ньому чи весна, шлюб чи війна, блискавка чи грім — не видно. Звідсіля і забава, коли робимо нещасних щасливими й навпаки, а блаженних бідними.
П і ш е к. Однак я ні в що не вірю, доки не помацаю і не побачу. Така в мене мода з молодих літ.
Е р о д і й. Це мода сліпарська. Сліпий не повірить, доки не обмацає лобом стіни і не впаде у рів.
П і ш е к. Ну, хоч би найменуй оте твоє духовне єдине. Що воно таке?
Е р о д і й. Не хочеться казати. Певне, воно здасться вам остогидлою дурницею.
П і ш е к. Зроби милість, скажи. Не муч!
Е р о д і й. По-еллінському зветься воно … чи … (ефросина).
П і ш е к. Але витлумач, Христа ради, що значить ця твоя машкара?
Е р о д і й. Ви ж сміятиметеся.
П і ш е к. А тобі що? Сміх той дружній.
Е р о д і й. Воно веселість чи радість.
П і ш е к. Ха-ха! Ха-ха!.. Христа ради, дай мені спочити… замориш сміхом… Вітаю тебе й радуйся, голий та веселий! Ти мені на три дні здоров’я призапастив.
Е р о д і й. Адже для мене краще веселощі без багатства, аніж багатство без веселощів.”
?
“… Вдячність заходить у ворота Господні, невдячність — у некельні, полюбила-бо марноту цього світу більше бісеру, що ним є заповіді Господні.”
Гординя і Вдячність.
“Чи не гординя скинула сатану у підземну прірву? Вона вигнала з раю Адама. Отож, що таке рай? Чи не є то благовидна світлина небесної висоти, коли не заповіді Господні, що просвічує очі? Що ж таке гординя, коли не бісівська мудрість, що надає перевагу коштовним одежам, ласим трапезам, світлим палацам, позолоченим колісницям і які престол свій ставлять вище Божого скипетра й царства, вище його волі й заповідей? Та й не тільки, бо всі службові духи (розумій, мирські науки) підносять і сідають вище своєї цариці — Божої премудрості. А хто мати гордині? Заздрість. А заздрості? Похіть. Хто ж мати похоті? Невдячність. А невдячності хто? Ніхто. Отут корінь і пекельне зло.”
Отут і корінь і пекельне Зло…
“Із невдячного серця, як із вавилонського горнила, розвіюється полум’яними крилами вогонь похоті, захоплює серце насиллям і, якщо ненавидить, так і творить і тим-таки мучиться. Бо немає більшої муки, як осуджувати себе самого й бути достойним помсти. Гріх же достойністю, як жалом, уражає душу, що покриває тьму і знаходить страх. Надлітає страх звідти, як помисли, не знаходячи допомоги, як гавані, не бачачи й малого просвітку надії; гадкуючи, жахається, міркуючи, не розуміє, як вийти зі злотворення… Відтак розкаюється без користі, боліє без відради, бажає без надії. Ось кінець невдячного серця.”
Кінець невдячного Серця…
“Не знаєте, пані моя, що ми, як пеларгіянський рід, народжені до вдячності? Відтак благочестиві і серед людей звуться нашим іменем (еродіос), ми ж бо є Божим пахтінням. Не віддаємо Богові безумства, дбанням не ледачі, духом горимо, на Бога працюємо, упованням радіючи, скорботи терплячи, в молитвах пробуваючи, за все дякуючи, завжди радіючи.”
Були лелеки, журавлі.
“Доброчестя пошановують тоді, коли вдячність пошановують за добро. Доброчестя є дочкою вдячності. Вдячність же є дочкою духа віри.”
“Недужій утробі гидка найкраща їжа і є для неї отрутою. Здорове й відновлене, як орлина юність, перетворює через Господа серце, а отрута стає солодкокорисною їжею. Чи є спасенніша їжа, як бесіда про Бога? І всі гребують. Чи є що найгірше, як хвилюватися пароксизмами мирської суєти? І всі насолоджуються.”
Е в р о д і й. Станемо й ми ловити птицю тисячу літ.
П і ш е к. Про що це ти?
Е р о д і й. А ось про про що! Один чернець тисячу років ловив найпрекраснішу з усіх пташок птицю.
П і ш е к. Чи знав він, що піймає її?
Е р о д і й. Він знав, що ніколи її не зловить.
П і ш е к. Для чого ж тоді пусто себе трудив?
Е р о д і й. Чому пусто, коли забавлявся? Люди забаву купують. Забава — лікування й оживлення серця.
Пі ш е к. Чудний твій глум і дивна діатриба!
Е в р о д і й. Воістину чудна, дивна й прегарна птиця — вічність.
П і ш е к. О, коли б вічність ловив, то недаремне трудився. Вірю, що вона солодша за мед. Отож, велике діло — серце, коли воно є вічністю.”
Насолода життя — в самому житті, життєдійності.
“Хай позначиться ця бесіда отакою славою батька мого: голова виховання: 1) На добро народжувати; 2) Зберегти пташеняті молоде здоров’я; 3) Навчити вдячності.”
Основа Виховання!
?

продовження