(єзуїта Сидронія Гозія)
Основа оди: І серед поголосу живе самотність.
“Мій друже Георгію! Коли любиш жити у самотніх і спокійних думках, то не треба тобі забрідати у дрімучі ліси й ховатися від гостей у безлюдних і диких місцинах…
Не відгадав той, хто вірить, ніби печаль не знайде нас у горах і земних безоднях. Ах! Пустеля не може сама собою перекрити шлях у душу нашу неспокійним думкам…
Ось! Лиш той сам собі живе й сам з собою щиро дружить і користає, кого не мучить страх і примха, а душу його, яка зі старанням піднялася в гірне, не підлий сум, ні рабська неситість застрелити не можуть.
Такий і серед міського шуму знайде німотну тишу, постійно сам собі володар. Він, завжди уникаючи всіх міських і домашніх заколотів, сам віддалився від свого здатного на витівки серця.
Хай він проживає серед бурхливих життєвих хвиль і серед лютих воєнних громів! Хай поблизу бродить лють і гнів з кровожерними мечами!
Та він байдуже дивиться на грізні обличчя солдат з їх брязкотом, і хоч бачить у своїх околицях збройні блискавки, та шум падіння держав чує безстрашно.
Не заздрить перемогам, що простягають владу від сходу до заходу, знаючи, що володар, ставши слугою для багатьох, буває рабом своїх сердечних підлостей.
Земне царство означає тримати скіпетр, що пасе лютуючі народи, і сяяти на престолі в дорогоцінній короні перед поганами, що підкоряються.
А Царство Небесне означає зійти на Сіон і жити краще й вище від підлості й заколотних примх. Це Божа перемога, дивне торжество, справжній мир і самотність для всіх.
Лиш вишня премудрість володіє невгамовними звірами, устремліннями плотської волі. Вона дарує душі тишу, яку не можна дістати й всесвітніми лаврами.
Цього скарбу не шукай поза собою. Самотність — у твоїй середині, спокій у серці твоєму: відріж і вбий, потопчи волю свою буйну, бо інакше, хоч підкори весь Всесвіт, не знайдеш.
Цей справжній і блаженний спокій живе й у міських житлах. Він не залежить ні від випадку, ні від місця. Не міститься ні в мизах, ні у веселих садах, не прив’язаний до чудових берегів веселих річок ні до райських приморських пагорбів.
Гірна мудрість у наших думках — це те, що й сонце. Тілесне око наше затьмарюється нічним мороком і похмурими холодами. А це недремне Всесвіту око й незгасна лампада є завжди при своєму сіянні.
Скажи мені, чи страждає сонце тоді, коли море здіймається й лютує, коли чорніє хмарами й скаженіє бурями наше повітря, коли ревуть громи, а блискавки трясуть землею?
Нехай південь клекоче й вибльовує хмари! Нехай північ стріляє крижаним дробом! А прекрасне лице сонця піднесене туди, де чин чистих зірок сяє.
Не турбують світла його ні сніги, ні гради. Сміється над буремними вихорами й повітряним буйством, сяючи на вічносвітлому ефірі вище від усіх хмар і піднебесних духів.
Отак-то пустелею й насолоджується просвіщенний чоловік. Він завжди має нагоду жити лиш при собі й при Бозі у спокої.
А коли мовчить, тоді сам з собою розмовляє, піднявшись серцем над тлінною всією і своєю.
Кінець.”
АНТИСТРОФА,
ТОБТО СУПРОТИВНА ОСНОВА ОДИ:
Живе й серед самотності поголос.
“Яка користь утікати від міського поголосу у віддалені ліси за самотнім життям? Знай, що доки не знайдеш спокою в печерах свого серця, то не знайдеш його в лісах.
Знай, що всякі місця мають свої тривоги. Туди ж слідом за господарем поволочиться натовп їдких і сумних думок, черв’як болісних дум, чи він йтиме по суші, чи по морю.
Ці крилаті злі духи знайдуть тебе навіть у нетрях африканських і в азіатських пустелях, не сховаєшся від них з гірськими татарами на вершинах гір Каказьких і Перських.
Не втечеш від метких кігтів ні англійськими бігунами, ні манежним лошаком, ні поштовою коляскою, ні багатокрилим пакетботом.
Славний учитель Єронім сховався від Риму у вифлеємській печері. Але оскільки сам боявся своєї совісті, то здавалося, що й тут шумлять у його вухах римські карнавали й дамські танці.
“Прощавай, Риме! Я втікаю геть від тебе, сідаючи на корабель, говорить, — здрастуйте, святі гори Сірські!” Та немилосердний Рим за цим богословом з усіма пристрастями слідом побіг.
Нарешті привів його Бог до його глухої й німої печери. “Радуйся, вертепе вифлеємський! — вигукнув богослов. — Здрастуй, о пристановище, о справжня гавань плавання мого!”
“Прийми мене, мандрівного, хвильованого бурею й змученого дорогою, розкрий тихе й безмовне нутро твоє кораблю моєму, будь моєї буремності вінець і шабаш!
Тут я кинув надійний якір. Не вирве його жодна морська лють, і не зірве канатів безодня, що клекоче бурею, канатів, які тримають у цій гавані моє судно.
О вертепе! Солодке житло миру й спокою, місце цнотливості й страху Божого! Ці мої супутниці, ці чесноти хіба не можуть мене зробити спокійним?
Будь ти, о печеро, моєї тиші столицею! У тобі я буду жити, сам собі пан і повелитель. У тобі я знайду те, чого не можна знайти у царських чертогах і позочених палатах”.
Такою надією нещасний марно себе тішив, обіцяючи спокій. Душа його пристрастю, наче рибка вудкою, назад до Риму потягнута і кинута в середину міської колотнечі.
Що робити? Упав ниць на жорстку й холодну підлогу в печері, обливаючись сльозами, що молитва його не дійшла до престолу Вишнього і що бажання його знищене.
Риданнями й вигуками жалісними весь вертеп наповнився, орошений сльозами молільника. Та римських мрій, наче зануреної в душу вудки, ні сльози, ні скарги не можуть вийняти.
Схопивши кам’яний уламок, б’є себе в оголені груди, намагаючись вигнати з них їдкий смуток; повісив, наче у вавилоньскій неволі, свою червону мантію на сучках.
Кров’ю червоніють, ах, поранені численними ударами груди! Та Рим, хоч віддалений, тисячу разів тягне серце його до своїх бенкетувань і жіночих танців.
Побіжні погляди, ніжні жіночі очі, жартівливі посмішки, вишукані черевички, рожеві панчохи часто мимоволі являються його сердечним очам у темній печері.
Скупою була його їжа: лісові плоди, дикі фрукти, сирі ягоди, терпкі овочі, що лиш могло йому траплятися у жорстких кущах, у тернині та в глибоких проваллях.
Запущене волосся, бліде обличчя, запалі очі — все це зображало висохлу й змучену мару, що мала лиш шкіру й кістки, словом, мумія або скелет.
Та при всьому тому Рим його не залишив. Нахабно день і ніч плачучого турбує уявленнями. Врізаний у серце портрет Риму так само, як і місто, ранив його.
Кінець.”
Від Себе не втечеш, Чоловіче!
Що Богом покладено, те Буде!
?
“Життя є плодоносне дерево, що народжується від доброго сердечного зерна. А мова є дзеркало серця. Жодне джерело не покаже в чистоті своїй тілесної фігури так живо, як виразно душевне лице відображається у відкритих водах мови. Серце ж людське є справжньою в людині людиною, будучи головою й сутністю її, як свідчить Біблія. І справжню людину бачить той, хто бачить її серце.”
Про Мову, про Слово.
?
